Так сталося, що в Івано-Франківську (стара назва – Станіславів), де мешкає Прохасько, кількість і якість митців на душу населення значно перевищує середньостатистичні українські показники. Аматори пафосу вважають, що так і повинно бути в місті, названому на честь Івана Франка. Апокрифісти стверджують, що наприкінці 80-х років минулого століття до Франківська потрапила партія радіоактивного вина, і мало не кожен, хто його спробував (а спробував його мало не кожен), почав щось таке писати, грати, малювати абощо. Так чи інакше, а фактом є те, що аномальна концентрація літератури й мистецтва у цьому місті отримала неофіційну назву “станіславський феномен”. А де є феномени, там мусить бути і феноменологія, зокрема – літературна. І першим серед українських літературних феноменологів я б назвав саме Тараса Прохаська, котрий як ніхто вміє давати собі раду з феноменальним світом – світом квітів і трав, горіхів і яблук, птахів і собак, гір і озер, дощу і снігу – з усім тим реєстром феноменів, в яких живе наша пам’ять і з яких складається наш безпосередній досвід. А досвід – це річ, якої “не може бути забагато… Максимальний досвід потрібний для того, щоб умерти по-своєму”.